Поговоримо про класику

 

Коли чуємо слова «класична література», в уяві зринає щось давно відоме (не факт, що зрозуміле), тому й мало цікаве, укрите шаром кількасотлітнього пилу… Але як прийняти те, що здається неживим? Спробуємо «оживити» постаті класиків, аби їхня творчість торкнулася кожного серця, почуттів, промовила саме для вас кілька важливих слів…

Розпочнемо з українського поета, драматурга, прозаїка, перекладача, режисера, актора і громадського діяча – Михайла Старицького.

Відомі твори Михай  ла Старицького: комедійна п’єса «За двома зайцями», соціально-психологічні драми «Не судилось», «У темряві», «Талан», драми «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Особливе значення мають також історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка».

Михайло Петрович народився 14 грудня 1840 року на Полтавщині в селі Кліщинці. Дитинство хлопчика минало в розповідях діда Захара Лисенка, який був полковником у відставці, і добре пам’ятав війну 1812 року. Цікаві історії захоплювали онука, а ще він дуже пишався дідом, адже той був освіченою людиною – знав французьку та цитував Вольтера.

Михайло Петрович  походив зі шляхетського роду. Коли Михасеві йшов п’ятий рік, помер батько – відставний ротмістр, а на дванадцятому – і мати. Сиротою опікувався материн брат, Віталій Лисенко, батько геніального українського композитора Миколи Лисенка. Михайло й Микола були троюрідними братами й «зразу ж зійшлися душа в душу».

По закінченню гімназії, Михайло разом із троюрідним братом Миколою вступили до Харківського університету. Із переїздом Лисенків до Києва хлопці перевелися до Київського університету. Спочатку Старицький студіював на фізико-математичному факультеті, згодом перейшов на юридичний. Провчившись рік, вернувся до рідного села, щоб отримати батьківську спадщину.

У селі він до нестями закохався у дівчину Степаниду, запримітив гарну дівку ще на вечорницях, та якась неприступна вона була. З відчаю пішов до батька Степаниди й випросив побачення з донькою. Чекав кохану під зоряним небом. Саме тоді народився вірш «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» (Лисенко покладе ці рядки на пісню). Зрештою зустрівшись із дівчиною дізнався страшну правду – вона заручена. Від таких новин молодий Михайло зліг із гарячкою.

Лисенки переживали за небожа, доглядали. Серед них була й юнка Софія, яка приходилася троюрідною сестрою. 15-літнє дівча закохалося у Старицького, і той відповів їй взаємністю. Але знали, що родичі не дозволять одружитися – намірилися втекти. Та дівчина в усьому зізналася батькам, і ті зрештою погодилися на шлюб. Обвінчав молодят священник  із сусіднього села. Та в метриці довелося додати пару років нареченій.

40 років прожило подружжя в мирі та злагоді, народили доньок – Ольгу (померла від тяжкої хвороби в 11 років), Марію (закохалася у Кропивницького, але через різницю у віці 40 років Старицький не дозволив одружитися, тож дівчина на все життя лишилася сама), Оксану та Людмилу (обидвох переслідували енкаведисти за націоналістичні погляди та любов до України, зрештою заарештували та вивезли до Казахстану. Дорогою Людмила тяжко захворіла і померла, де похована – невідомо. Оксана, кажуть, померла за рік у таборах).

Зустріч у Києві на початку 80-х років М. Старицького та М. Лисенка з організаторами Єлисаветградського аматорського гуртка М. Кропивницьким та М. Садовським поклала початок першій українській професійній трупі під керівництвом М. Старицького. До неї ввійшли М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П.Саксаганський, І.  Карпенко-Карий,  М. Садовська-Барліотті та інші. Незабаром трупа розділилася на два колективи, один із яких очолив М. Кропивницький, а другий – переважно молодь – М. Старицький.

Старицький всі свої кошти віддає на театр, відбуваються безкінечні переїзди, робота в холодних приміщеннях.

У 1893 р. М. Старицький через  серйозну хворобу серця залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. Дедалі більше допомагає батькові в літературній роботі дочка Людмила. В майбутньому вона напише докладні мемуари «Двадцять п’ять років українського театру (Спогади та думки)».

А ще Михайло Старицький – видатний романіст, автор численних історичних книжок з української минувшини. У них він звертався до козацької доби, що загалом відповідало романтизованим уявленням інтелігенції XIX століття про той період. Роман «Молодість Мазепи» 1898 року йшов у руслі романтизації образу Івана Мазепи (згадаймо твори класиків зі світовими іменами – Джорджа Гордона Байрона, Віктора Гюго, Бертольта Брехта), але був заборонений до публікації в Російській імперії та Радянському Союзі й побачив світ лише в 1990-х в Україні.

Наприкінці життя Михайло Старицький видав роман про «українського Робін Гуда» – «Розбійник Кармелюк». Але найбільшою його працею на ниві історичної романістики стала трилогія про Богдана Хмельницького – «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані», яку допомагала писати його донька Людмила. Ці твори побачили світ у 1890-х роках і були своєрідною відповіддю на знамениту трилогію Генрика Сенкевича – «Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський», написану у 1880-х «для скріплення польських сердець». Михайло Старицький ставив за мету подати для якнайширшої читацької авдиторії український погляд на події визвольної війни 1648–1657 років (або ж Хмельниччини), тому спочатку трилогія видавалася російською мовою, а потім – українською.

Михайло Старицький переробив комедію Нечуй-Левицького «На Кожум’яках», яка здобула назву «За двома зайцями». Після прем’єри комедія вже не сходила зі сцени, а класичною стала редакція Старицького. До речі, п’єса мала ще одну назву – «Панська губа, та зубів нема».

Помер Михайло Старицький 27 квітня 1904-го, похований на Байковому цвинтарі у Києві.

У Києві дорогою до Андріївського узвозу можна побачити скульптуру, знамениті персонажі якої ніби щойно зійшли з телевізійного екрану і завмерли посеред вулиці. Це пам’ятник Проні Прокопівні та Свириду Голохвастову – героям відомого фільму «За двома зайцями», знятого за однойменною п’єсою українського класика Михайла Старицького. Пам’ятник відтворює пишно, «по-модньому», одягнену Проню, перед якою на коліно став не менш модний Голохвастов у фраку та з тростинкою за спиною.  Однак автори додали кілька цікавих деталей, які вказують на справжнє походження цирюльника-Голохвастова. Передусім це ножиці, які лежать біля його ніг, реп’яхи, що рясно начіплялися на халяви чобіт, а також жук-рогач, який розмістився на спині Голохвастова.  Серед інших символічних деталей, які потрібно знайти на скульптурі, – впущена Голохвастовим на землю рукавичка, його ініціали, які вигравіювано на каблучці, щоби підкреслити вдаваний аристократизм, а також розмір та марка його взуття.

Михайло Старицький дав життя таким словам як «мрія», «чарівний», «зрадливий», «бойовище», «спочин»,  «дурманити», «страдниця», «нетребство», «безмовний», «бруднити», «хіть», «нестяма». Новостворення  здавалися деяким літературознавцям штучними і недоречними. Лунали звинувачення у ковальстві слів, у відході від народної основи поетичної мови. Подібні закиди були безпідставними. Зрозуміло, далеко не всі неологізми поета стали надбаннями української літератури. У нього є чимало штучних слів, такі як «маєво» (обрії), «заласся» (насолода), «колоть» (бунт), «борвій» (буревій) тощо. Та загалом лексичне новаторство Михайла Старицького мало прогресивне значення  у розвитку української літературної мови