І знову класика з полиць іде до нас...

Павло Грабовський (1864–1902) – український поет, перекладач, публіцист, літературний критик, громадсько-політичний діяч.

Як відомо, Павло Грабовський народився на Сумщині, у слободі, яка потім стала селом і носить його ім’я. Це село Грабовське. Помер у Тобольську, на засланні. Син паламаря, рано втратив батька (в «Автобіографії» писав, що той умер від сухот – так називали туберкульоз; лишилося п’ятеро дітей, родина бідувала). Навчався у Харкові. Прожив тільки 38 років. Але вражає, яким насиченим було це життя. Безперечно, поет міг би створити набагато більше, якби умови склалися бодай трохи сприятливіше, проте все одно його доробок заслуговує на окреме вивчення.

Автор багатьох віршових збірок, а також антології «З чужого поля» (Львів, 1895) – куди ввійшли переклади з різних літератур.

Підписувався псевдонімами: Панько, Харко Воля, Харко Вець, Павло Журба (як сам згадував, «а може ще як – не тямлю»). Харко – чи не нагадує це назву Харків, де навчався поет? Воля – промовляє за себе.

 За свою діяльність Павло Грабовський був під поліційним наглядом і вважався неблагонадійним. Зрештою, його заслали в найглухіші кутки Сибіру. Без прав. Але поет залишався поетом. Відомо потім, що вже на схилі років Грабовський отримав дозвіл працювати – але це була сізіфова праця, хоч і не фізична (коректором, репетитором тощо, у тому числі геть не творча). Можна було б із цим примиритися (бо, скажімо, коректура давно була діяльністю Грабовського), але все це вкрай погано оплачувалося.

Він був прототипом головного героя поеми Лесі Українки «Одно слово» – українця, засланого в Якутію, який пояснював місцевим значення слова «воля» («свобода»). Іще менше знають, що він був ще й дуже освіченим (причому багато чого дізнався самотужки), а також перекладачем віршів. Останнє питання взагалі майже не досліджене. А цей діяч був інтелектуалом, який показав, що можна творити в будь-яких умовах.

В умовах заборони української мови дбав про її існування, зміцнення й розповсюдження. Постійно підтримував зв’язок з Україною, листувався з Іваном Франком, Борисом Грінченком. У Галичині вийшли окремими виданнями його ліричні збірки «Пролісок» (1894), «З півночі» (1896), «Кобза» (1898) та збірки перекладів «Твори Івана Сурика» (1894), «З чужого поля» (1895), «Доля» (1897).

 

Він першим українською переклав знаменитий (і дуже складний!) шедевр Едґара Аллана По – вірш «Ворон». І взагалі – збагатив наш переклад українськими інтерпретаціями з англійської, французької, німецької, італійської, грузинської, слов’янських (у тому числі серболужицьких) і багатьох інших мов. Був публіцистом, залишив словесні портрети своїх соратників, а також – і статті про освіту, і роздуми про сучасну літературу та її шляхи.

У зв’язку з цим згадується цікава постать коханої та музи Павла Грабовського – Надії Сигиди (1862–1889). Її прізвище до шлюбу – Малоксіяно. Вона була грекинею, народилась у Таганрозі. Скінчила гімназію, учителювала. Тобто була інтелігенткою. Чого бракувало їй? Виявляється, справедливості. Діяльність цієї жінки (яка рано овдовіла, чоловік-революціонер умер на Сахаліні) була пов’язана з народницькими гуртками. Надія Сигида виявила себе блискучою організаторкою. Узагалі яскрава, проте трагічна доля цієї героїні заслуговує на окреме дослідження, тому наразі можна резюмувати, що Надія Сигида була політичною українкою. Попри нелюдські умови, в яких тримали каторжанок (у тому числі українок), вражає енергія цієї рано вмерлої жінки.

Помер 12 грудня (29 листопада) 1902-го у Тобольську (Росія) від туберкульозу. Похований на Завальному кладовищі поруч із декабристами.