Неймовірні історії кохання українських класиків…

«Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини», – так про кохання писав український письменник Іван Франко. Кохання окриляє людину і наділяє її неймовірною енергетикою. Раптом ми беремо перо і починаємо писати ліричні вірші, хоча «майстром слова» ніколи не були. У такі моменти ми відчуваємо себе Ліною Костенко або Павлом Тичиною, які також писали вірші, присвячені своїм коханим половинкам. До речі саме про кохання українських класиків ми сьогодні і поговоримо. У їхньому житті були історії щасливого і нещасного кохання, що й, власне, надихало їх на створення літературних шедеврів.

Українська поетеса Олена Теліга за все життя кохала лише двох чоловіків. Першим її обранцем став вчитель з української мови – кубанець і бандурист Михайло Теліга, з яким вона згодом одружилась. Олена про чоловіка писала: «Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого... Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємности». Згодом у житті Олени з’явився чоловік значно старший за неї – це був Дмитро Донцов. Поетеса пописувала почуття до нього, як «паталогічними»: «але, безперечно, сильними і дуже щирими». Захоплення Олени іншим чоловіком віддалило її від Михайла. У 1942 році Олену розстріляли в Бабиному Яру, але на добровільну смерть слідом за поетесою пішов і Михайло.

Історія першого кохання Павла Тичина схожа на «Любовний трикутник». Спочатку він був закоханий у дочку письменника Івана Коновала – Поліну. Їхній роман тривав не так довго, і дівчина покинула Павла. Цикл віршів «Панахидні співи» поет присвятив саме Поліні. У дівчини була менша сестра Інна, яка закохалась у Тичину.  Він називав її дуже ніжно – Нюся. У дівчині Павло вбачав образ своєї коханої – Поліни, тому її смерть стала для нього ударом. Після смерті Нюсі Павло вважав, що більше не зустріне кохання свого життя і мав наміри стати монахом. Та доля усміхнулась поету і він зустрів Ліду Папарук, з якою одружився лише через 17 років. Подружжя прожило разом майже півстоліття.

Василь Симоненко

Український письменник був у душі справжнім романтиком і писав зворушливі листи своїй дружині Люсі. Подружжя зустрілось у редакції «Черкаська правда». У коханні Симоненко зізнався  Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Василь і Люся часто не бачились через навчання і військову службу, але він писав їй романтичні вірші. Близько двадцяти листів збереглися і на сьогодні. Скільки любові вміщено тільки у ці рядки: «Прошу тебе тільки, не забувай, що для мене ти значиш більше, ніж всі дівчата на світі. Це – щиро», «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив». 

Євген Гребінка

Першим кохання українського письменника була сестра його однокласника – Мар’яна Новицька. Їх пов’язували довготривалі стосунки, поки Євген не поїхав до Петербургу на роботу. Пара обмінялась обручками та домовилась чекати одне одного, однак Мар’яна не стримала своєї обіцянки і вийшла заміж за іншого. Згодом відвідуючи Україну Євген познайомився з Марією Ростенберг, яка була сиротою. Пара одружилась, і у новоспеченої сім’ї народилась донька Надійка. Хвороба Гребінки швидко забрала його життя, і Мар’яна залишалась виховувати доньку сама.

Іван Франко

Серце Франка заполонила Ольга Рашкевич. Однак через певні обставини вони так і не були разом, до того ж батьки дівчини були проти Івана. Письменник присвятив їй IX поезію у «Зів’ялому листі»: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі...». Після нещасного кохання до Ольги Іван захопився трьома дівчатами: письменницею Уляною Кравченко, вчителькою Климентією Попович та представницю відомого роду Білинських Ольгою. Та і з жодною з цих жінок Франко не пов'язав своє життя. Наступним коханням Франка була полячка Юзефа Дзвонковська, але й з цією дівчиною у нього не склались стосунки. Та згодом його обраницею стала уродженка східної України Ольга Хоружинська. У їхньому шлюбі народилося четверо дітей. Іван Франко пізніше згадував, що ніколи не кохав Ольгу, він ставився до неї, як до друга чи сестри.

Ольга Кобилянська

Першим коханням Ольги Кобилянської став місцевий урядник Альфонс Кучинський. Це почуття живила її уява, адже розмовляла з ним Ольга лише раз. Іншим її коханням став молодий Євген Озаркевич, брат галицької письменниці Наталії Кобринської. Це була ще одна сердечна історія, яка живилася з її власної душі. У Євгенові Ольга з часом розчарувалася, коли дізналася про його стиль життя: він був гульвісою, не вчився, наробив боргів.  Новим захопленням Ольги Кобилянської став "шалений, крикливий, брутальний, любий германець з чудовою гривою" Ернест Зерглер. Проте і для нього Ольга Кобилянська була не жінкою, а просто товаришкою, розумною і духовно рівною. Зустріч у горах з молодим гуцулом Василем перевернула в одну мить життя Ольги Кобилянської – наслідком її стало оповідання "Природа", де описана перша в нашій літературі сцена фізичного кохання, єдиний твір, підписаний псевдонімом і недрукований десять років.

Найбільшим, найболючішим, найвистражданішим коханням її життя став Осип Маковей – поет, прозаїк, публіцист, перекладач. Восени 1899 року Осип Маковей повертається до Чернівців, і Ольга Кобилянська зважується на досить сміливий і відвертий на ті часи вчинок – вона пропонує Маковеєві одружитися і жити разом. Ольга чекає на відповідь, але її немає місяць, три, пів року… При зустрічі Осип опускав голову і мовчав. Ольга готова була померти від приниження. Вони розлучаються вже назавжди. Невдовзі Осип Маковей одружується з Ольгою Кордубою. Іронія долі – дружина, яку він кохав все своє життя, теж має імʼя Ольга…

Цей розрив обпік серце Ольги Кобилянської. Вона на все життя залишилася самотньою.