Дніпрова чайка
Людмила Олексіївна Березіна, в шлюбі
Василевська-Березіна, літературний
псевдонім Дніпрова Чайка – українська письменниця другої половини ХІХ – початку
ХХ століття. Дружина українського громадського діяча, письменника та публіциста
Василевського Феофана Олександровича.
Народилася Дніпрова Чайка
(Людмила Олексіївна Василевська-Березіна) 1 листопада 1861 р. у с. Зелений Яр
Доманівського району на Миколаївщині в родині священика. Дитинство та молодість
її проминули на півдні України. Закінчивши Одеську гімназію 1879 р., вона
розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, потім
працювала у сільських школах Херсонської губернії.
Писати Дніпрова Чайка почала ще в
гімназії. Деякі вірші («На смерть Тургенєва») були надруковані в «Одесском
вестнике» (1883). В 1885 р. в одеському альманасі «Нива» було вперше
надруковано два вірші Дніпрової Чайки («Вісточка» й «Пісня») та оповідання
«Знахарка», яке за своїм характером близьке до запису з народних уст.
1885 р. Дніпрова Чайка
приїжджає до Херсона де її чоловік займав посаду губернського статистика. Вона
і тут пише вірші, оповідання, лібретто дитячих опер.
Починаючи з 1887 р., письменниця друкується здебільшого в періодиці Західної України (альманах «Перший вінок», журнали «Дзвінок», «Правда», «Зоря»), випускає цикл «Морські малюнки». Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі («Мирські малюнки», «Тень несозданных розданий», «Дві птиці», «Морське серце», «Тополя», «Хвиля»)
Вона працювала у київській «Просвіті». За пропаганду
антиурядової літератури та допомогу політичним в’язням
1905 р. була заарештована. Її українські поезії друкували альманахи «Степ»,
«Нива», «Перший вінок», «Хвиля за хвилею», журнали «Зоря», «Киевская старина»,
«Літературно-науковий вісник», «Дзвінок» та ін. Творча робота була для письменниці
справжнім святом - «весіллям». «Моя горілка – чорні чорнила, весільна шишка –
хороша книжка, весільне гільце – легеньке пірце», - афористично висловилась
вона у своїй «Записній книжці».
Прозова творчість письменниці розпочалася оповіданням
«Знахарка» (1884), побудованим на фольклорно-етнографічному матеріалі (І.
Франко вказував на «перевантаженість етнографізмом»), У наступних творах
зображувала процеси диференціації села («Уночі», 1896 – 1909; «Вольтер’янець»,
1896; «На Солоному», 1911), передавала суспільне піднесення напередодні
революції 1905 – 1907 рр, («Революціонер», «Месниця», 1901). В окремих творах
(«Хрестонос», 1896; «Чи сквитались?», 1899; «Війна не вгаває, війна
клекотить...») підносила голос за мир і злагоду в суспільстві, самоочищення й
удосконалення людини в толстовському дусі. Оповідання позначені поглибленим
психологізмом, тонким дослідженням духовного світу персонажів («Хрестонос», «У
школі», «Чудний», «Тень несозданных розданий» та ін.). Окреме місце в творчості
належить поезії у прозі чи ритмізованим мініатюрам під назвою «Морські малюнки»
(«Дівчина – чайка», 1892; «Суперечка», 1893; «Скеля», 1893; «Буревісник», 1900;
«Шпаки», 1901; «Плавні горять», 1902), написаним у імпресіоністично-символічній
манері (їх можна порівняти з ранніми творами цього жанру В. Стефаника, О.
Кобилянської). Проте поезія в прозі Дніпрової Чайки більш соціально
заангажована, тут порушуються питання долі народу, ролі митця в суспільстві.
Тематичний діапазон поезії Дніпрової Чайки передає
загальнодемократичні настрої боротьби проти колоніальної політики царизму в
Україні; в ній звучать любов і повага до трудівника, вболівання за долю
селянства. Традиційною для свого часу була й поетична манера Дніпрової Чайки:
ліберально-народницькі гасла («повна свобода», «розвиток в ріднім краю»,
«знесення кайданів народу») у її віршах поєднуються з фольклорним і
етнографічним елементом. По селах, де працювало подружжя Василевських, вони
збирали фольклорні матеріали, записували народні пісні, які потім з голосу
Дніпрової Чайки поклали на музику М. Лисенко та А. Канощенко. Створені на цій
основі власні поеми – казки для дітей були використані М. Лисенком як лібрето
для дитячих опер («Коза – дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна, або Снігова
краля»).
Значний внесок письменниці у розвиток дитячої літератури –
вірші «Зима», «Весна», «Голосіння дітвори»; оповідання «Буряк», «Краплі –
мандрівниці»; казки «Казка про Сонце та його сина», «Грецька казка». Виступала
зі статтями й рецензіями в педагогічній пресі, діяльно співробітничала в
журналі «Дзвінок», цікавилася фольклором. 1884 р. представила на VI Археологічно-етнографічний
з’їзд, що відбувся в Одесі, три зошити «Українських народних пісень, що їх
співають у Дніпровському уїзді Тавричеської губернії». Багато пісень з голосу
письменниці записав М. Лисенко, який створив на її слова кілька романсів.
В 1909 р. письменниця захворіла і виїхала на лікування в
Одесу, де й перебувала до 1911 р. Писати змогла вже тільки протягом 1918 – 20
рр.
Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 р. Похована у Києві
на Байковому кладовищі.
Немає коментарів:
Дописати коментар